30 травня 2024 року у Хмельницькому відбулось вручення сертифікатів 22-ом новим тренерам програми «Діти та війна. Навчання технік зцілення». З початку весни нові спеціалісти проводили групові заняття для дітей та дорослих, де змогли на практиці втілити знання, які вони отримали під час тренінгу в Хмельницькому 29 лютого – 02 березня 2024 року.

Сертифікати вручали керівниця та психологиня проєкту «Рука допомоги Україні» Ірина Сухова, а також психологиня та координаторка цієї тренерської групи Яна Сергеєва. Щиро вітаємо нових фахівців та бажаємо усім сил, натхнення та гарних результатів в роботі!

Заходи в рамках проєкту проведено у співпраці з БФ «Рокада» (м. Хмельницький), з яким ми плідно працюємо вже два роки. Дякуємо нашому партнеру!

Також велика подяка за фінансову підтримку нашому донору – Канадсько-українській фундації.

Фотоальбом на Facebook

Майже завжди всіх учасників та учасниць занять «Діти та війна. Навчання технік зцілення» об’єднує одне – кожен був так чи інакше травмований війною. Але групи завжди різні. З поміж інших на заняттях, які відбувались в одному з дитячих таборів, був хлопець Владислав 15-ти років із м. Хмельницький. Він активно працював, швидко познайомився з усіма, слухав їхні розповіді, намагався обережно запитувати про те, що його цікавило. Проте, майже до кінця тренінгу він говорив, що травматичних спогадів не має і бере участь через цікавість і бажання навчитися технік зцілення на майбутнє.

Коли в групі працювали над темою страхів, одна дівчинка сказала, що боїться повертатися у Херсон, у будинок, який затопило на її очах. Тоді Влад сказав, що розуміє дівчину, бо також боїться повертатися у село до бабусі. Без зайвих спонукань хлопець розповів свою історію:

«Влітку я завжди їздив до бабусі в село, де у мене був найкращий друг Антон. Нам було весело і цікаво щодня. Два роки тому ми пішли на ставок, зловили пару карасів, були такі щасливі. Після рибалки ми йшли лісом, спілкувалися і раптом почули якийсь звук. Він був голосним і наче наближався до нас. Все відбувалося дуже швидко, можливо пару секунд… Я оглянувся і побачив, що на нас падає дерево. Антон якось мене відштовхнув зі стежки, а дерево впало прямо на нього…
Він загинув на місці. Мені було дуже страшно, мене ніби паралізувало, потім я почав витягувати його і побачив, що він не дихає, а вся голова в крові. Це був жах, я біг дорогою і кричав, кликав на допомогу. Його поховали, а я більше не можу їздити в село, жодного разу не був після того випадку».

Владислав закрив обличчя руками і плакав. Він пояснив, що після того випадку часто бачить один і той самий сон, як дерево падає на Антона. А коли він прокидається, то часто перед очима бачить свого друга і відчуває запах крові та чує звук дерева, яке падає. Минуло два роки, а хлопцю здається, що все було ніби вчора. Він перестав ходити до лісу і на риболовлю.

Продовжуючи заняття, тренери стимулювали групу до розмови про корисне і некорисне уникання. Також вони запитали Владислава, які техніки він міг би застосовувати у таких випадках. Хлопець поділився, що він вже використовує дихальні, слухові і нюхові вправи та носить із собою ароматичну олійку. Влад відмітив, що техніки допомагають йому знімати напругу, тому він планує практикувати їх і надалі. На наступне заняття Влад приніс виконане завдання з подолання страху. Він вирішив, що йому потрібно маленькими кроками повертатися до поїздок у село. На кожній сходинці він написав, що має зробити і схематично зобразив Антона, свого супергероя з крилами, який допомагатиме йому у всьому.

На фото групові заняття «Діти та війна. Навчання технік зцілення», які тренерки проєкту «Рука допомоги Україні» Алевтина Гурська та Марина Павлусь проводили в березні-квітні 2024 року в ліцеї №93 м.Києва.

Дякуємо за фінансову підтримку нашому партнеру – Канадсько-українській фундації.

Фотоальбом на Facebook

На заняттях «Діти та війна. Навчання технік зцілення» з групами дорослих завжди працювати важче, ніж з дітьми, оскільки хоча б в одного-двох учасників групи буває скептичне ставлення до програми. В одній із таких груп для дорослих, які приїхали з Харківської області, учасники та учасниці відкривалися поступово, здебільшого були пасивними, але по черзі розповідали про себе та тренувалися у виконанні вправ. На їхньому фоні виділялася учасниця Наталія, яка не хотіла говорити про себе. На першому занятті вона дала зрозуміти, що техніки, запропоновані тренерками, не допоможуть їй впоратися зі своєю бідою. На заохочення тренерок до розповіді вона відповідала, що послухає інших, і, якщо захоче, то потім розповість свою історію. Лише на четвертій зустрічі жінка змогла розповісти про те, що з нею трапилося. Вона відразу сказала, що не вірила у дієвість технік, вважала це все іграми, але щоразу слухала відгуки інших учасників та учасниць, і аж тоді вирішила спробувати техніки на собі.

Наталія розказала, що з початку війни її селище деякий час було окуповано, а потім знаходилось під інтенсивними обстрілами. Зараз її дім розбитий, повертатися нікуди, але навіть ці жахливі події були затьмарені жахом того, що трапилось із донькою. Вона пригадує, що стріляли дуже часто, але мешканці будинку навчилися між обстрілами вибігати надвір по воду. У той день було порівняно тихо, менше стріляли. Її донька сказала, що піде набрати води, оскільки сьогодні безпечніше. Наталія боялася її відпускати, просила залишитися, але донька запевнила її, що буде обережною. Вона сказала, що вибухів давно не чутно, отже все буде добре. Доньки не було близько 20 хвилин. Наталія починала хвилюватися, аж раптом почула свист ракети і вибух зовсім близько коло них. Жінка вибігла на балкон, побачила доньку, що лежала внизу, багато людей навколо, а далі швидка, лікарня, інвалідність…

Спочатку Наталії здалося, що донька мертва, але потім виявилося, що це поранення від уламка ракети. Жінка розуміє, що інвалідність – це назавжди, тому їй важко прийняти те, що сталося. Вона щодня думає, як їм жити далі, як донька має навчитися жити з травмою. Після занять Наталія почала практикувати техніку «Безпечне місце» і помітила, що тривожність зменшується. Також їй дуже сподобалося використання вправи сильних позитивних Я-тверджень. Жінка почала користуватися нею, як тільки відзначала у себе появу негативних думок. Також їй вдалося виконати техніку обрання уявного помічника, який допоможе впоратися з негативними спогадами. Щоправда Наталія її дещо трансформувала. Вона не уявляла супергероя чи помічника для себе, а подумала, що вона має бути такою супергероїнею для своєї дочки. На останній зустрічі, коли всі ділилися своїми враженнями, Наталія розповіла, що почувається краще, стала емоційно стабільнішою, ситуацію з донькою майже прийняла. Вони планують готуватися до протезування.

На фото групові заняття «Діти та війна. Навчання технік зцілення», які в березні-квітні 2024 року відбувалися в селі Котюржинці Хмельницької області. Заняття проводили тренерки проєкту «Рука допомоги Україні» Ольга Трайчун та Наталія Скрильнікова.

Дякуємо за фінансову підтримку нашому партнеру – Канадсько-українській фундації.

Фотоальбом на Facebook